Нові контури європейської безпеки

Сьогодні необхідно негайно створювати нову систему європейської безпеки. Неспровокована широкомасштабна російська збройна агресія проти України у лютому 2022 року зруйнувала принципи і норми міжнародного права, підірвала існуючу архітектуру європейської безпеки та змінила фактори, що сприяли стабільному і передбачуваному безпековому середовищу в Європі.

Керівництво НАТО, а також переважна частина країн-членів ЄС/НАТО визнали Росію головною загрозою для безпеки Європи, яка, за їх оцінками, залишатиметься такою щонайменше у коротко- та середньостроковій перспективі. Таке положення включається в їх концептуальні документи зі сфери безпеки та оборони.

Незалежно від наслідків російсько-української війни, РФ збереже свої амбітні цілі щодо реалізації «геостратегічного реваншу» за програш у холодній війні та відновлення російської сфери впливу у Східній Європі, повернення статусу одного з глобальних полюсів сили. Росія і надалі буде дотримуватися курсу з нарощування свого воєнного потенціалу, мілітаризації економіки та суспільства для довгострокового геополітичного протистояння із країнами Заходу. Також Кремль намагатиметься руйнувати європейську архітектуру безпеки, що сформувалась після закінчення холодної війни, скорочувати присутність США на континенті та вносити розкол у західні альянси (НАТО, ЄЄ).

Для того, щоб ефективно протидіяти неоімперіалістичній експансії РФ у Європі, необхідно модернізувати існуючу архітектуру європейської безпеки, яка повинна включати три основні складові.

І. Посилення ролі НАТО за участю США

Північноатлантичний альянс залишатиметься фактично єдиною ефективною системою колективної оборони у світі у коротко- та середньострокової перспективі.

Способами посилення оборонного колективного потенціалу мають бути:

• збільшення оборонних видатків. Станом на початок 2025 року не всі країни виконали зобов’язання 2% ВВП на оборону. Сучасні умови та загрози вже вимагають збільшити і цей показник. Так, США закликають країни НАТО наростити видатки на оборону до 5% ВВП;
• прискорення інтеграції в НАТО нових членів організації (Фінляндія та Швеція);
• посилення сил та засобів НАТО, що розгорнуті на східному фланзі (в країнах Балтії, Польщі, Словаччині, Угорщині, Румунії, Болгарії). Сьогодні розпочаті заходи з переформатування багатонаціональних БТГр НАТО до бригадного рівня;
• розширення масштабів та нарощування інтенсивності заходів оперативної і бойової підготовки ОЗС НАТО. У цьому контексті 13 січня — 26 лютого 2025 року вперше відбулося масштабне навчання новостворених Об’єднаних сил реагування НАТО (NATO Allied Reaction Force ) “Steadfast Dart 25” (на території Болгарії, Греції та Румунії; брали участь 9 країн-членів НАТО, залучалось близько 10 тис. в/с, 1500 од. ОВТ, 20 літаків та 17 кораблів).

Важливою справою є збереження військової присутності США в Європейському регіоні. З 2017 року Сполучені Штати наростили свою військову присутність в Східній Європі, розмістивши додаткові сили та засоби у рамках операції ЗС США “Атлантична рішучість” (дві бронетанкові бойові бригадні групи, легка бойова бригадна група, бригада армійської авіації).

ІІ. Нарощування оборонної складової Європейського Союзу

Зовнішньополітичний курс США, за якого переглядається (вперше з 1945 року) їхня традиційна роль в європейській безпеці, ставить перед ЄС завдання з перебудови політичної та безпекової архітектури континенту в умовах, коли попередній світовий порядок, що сприяв розвиткові ЄС як економічної сили, зазнає різких змін. Відмова США від активної ролі в європейській безпеці залишає континент уразливим від зовнішніх загроз, насамперед з боку Росії. Європейський Союз та країни поза ЄС змушені спільно вирішувати стратегічні питання, що потребує нової моделі співпраці у сфері безпеки та оборони, переосмислення взаємодії зі США та створення нових альянсів.

Напрямки посилення оборонної складової ЄС:

• формування єдиного європейського підходу до питань безпеки та оборони;
• зміцнення військових спроможностей ЄС у спосіб збільшення оборонних видатків та виробничої потужності оборонно-промислової бази європейських країн;
• оптимізація співпраці між європейськими оборонно-промисловими комплексами для усунення їх фрагментації та підвищення ефективності спільних оборонних програм;
• збереження трансатлантичної співпраці, навіть за складних відносин зі США;
• розширення Францією на країни ЄС ядерних інструментів стримування;
• активізація співпраці з європейськими країнами поза межами ЄС — Велика Британія, Норвегія, Швейцарія та Туреччина;
• залучення до співпраці з питань європейської безпеки країн з поза меж регіону — Канади, Австралії, Нової Зеландії, Південної Кореї та Японії;
• зміцнення внутрішньої стійкості (політичної, дипломатичної та економічної) перед викликами зовні та зсередини;
• реформування системи ухвалення рішень в ЄС у сфері безпеки та оборони та подолання вето окремих країн, які реалізовують іншу зовнішню політику (Угорщина, Словаччина);
• чітка політика щодо довгострокової підтримки України з акцентом на військовій допомозі;
• подальший дипломатичний, економічний та санкційний тиск на Росію;
• формування нових стратегічних партнерств для зміцнення впливу ЄС на глобальній арені.

Сучасні виклики та загрози, ясна річ, вимагають від ЄС значних фінансових, військових і політичних зусиль, але вони направлені на забезпечення власної безпеки та процвітання у майбутньому. Мобілізація економічного потенціалу ЄС та перетворення його на воєнний потенціал буде сприяти посиленню «стратегічної автономії» і суб’єктності ЄС у питаннях безпеки та оборони. Це зміцнить європейську опору НАТО, забезпечить рівномірний розподіл оборонного тягаря між США та їх союзниками, посилить конвенційні спроможності європейських країн і їх здатність виконувати довгострокове і надійне стримування Росії.

ІІІ. Регіоналізація

Загострення безпекового середовища в Європі актуалізувало питання формування нових та посилення існуючих регіональних союзів, об’єднань та платформ. Під час російсько-української війни помітну роль у політичній та військовій координації між європейськими країнами з метою надання підтримки Україні та посилення обороноздатності Європи відіграють такі платформи як:

• Нордично-Балтійська вісімка (Данія, Естонія, Фінляндія, Ісландія, Латвія, Литва, Норвегія та Швеція);
• Об’єднані експедиційні сили (JEF — Велика Британія, Данія, Фінляндія, Естонія, Ісландія, Латвія, Литва, Нідерланди, Швеція та Норвегія);
• Бухарестська дев’ятка — В-9 (Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Румунія, Словаччина, Угорщина та Чехія);
• Формат Е5 (Велика Британія, Франція, Німеччина, Італія та Польща).
• Веймарський трикутник (Німеччина, Франція, Польща);
• Ініціатива трьох морів (Тримор’я — Австрія, Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Румунія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Хорватія, Чеська Республіка).

В умовах неефективності системи ухвалення рішень в ЄС та НАТО для стримування агресії РФ останнім часом на європейському рівні обговорюється можливість формування нових європейських коаліцій та альянсів з питань безпеки та оборони, до яких увійдуть країни, що готові діяти рішуче. Зокрема, важливу роль в контексті припинення російсько-української війни має відіграти «коаліція рішучих» (“coalition of the willing”) на чолі з Великою Британією та Францією, яка розробляє плани щодо розгортання на території України військового контингенту (з наземним, морським та повітряним компонентами) з метою підтримати мир у разі укладення угоди про припинення вогню з РФ та стримування її агресії у майбутньому. До складу коаліції можуть потенційно увійти 35 країн, які готові брати участь у військовій місії на території України.

Роль України у новій архітектурі безпеки в Європі

Посилення загроз щодо НАТО з боку Росії та її союзників значно підвищує роль та значення України у гарантуванні євроатлантичної та глобальної безпеки.

Сьогодні Україна залишається ключовим полем битви між демократіями та автократіями, а наслідки російсько-української війни визначать загальний баланс сил у світі та майбутню архітектуру безпеки у Європі.

Суттєво нарощувати оборонні спроможності НАТО та ЄС на сьогодні неможливо без України, яка є єдиним носієм унікального воєнного досвіду з відбиття широкомасштабної збройної агресії ядерної держави та має найбільш боєздатні та чисельні Збройні сили на континенті.

Тому мир в Європі неможливий без інтеграції нашої держави в існуючі та майбутні безпекові формати співпраці країн Заходу.

Для забезпечення довготривалого миру Україна повинна нарешті вийти з «сірої зони безпеки», де вона опинилась внаслідок неефективності механізмів гарантування її суверенітету і територіальної цілісності за умовами Будапештського меморандуму 1994 року, та отримати нові надійні гарантії безпеки від країн Заходу, які унеможливлять відновлення російської агресії у майбутньому.

Юрій Михайленко
Інститут глобальної політики